Українська народна казка Плавав лебідь на воді понад берегом, зігнувши шию, дивився у воду. Пливла мимо нього щука, зупинилась і питає: — Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає? — А навіщо тобі це знать? — Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом доводиться задихатися без свіжого повітря. — Я на зиму лечу звідси в теплий край та і живу там до весни. — Візьми і мене з собою,— сказала щука. — А чого ж, про мене — все одно, хочеш, так подамось разом, веселіше буде. Почув їхню розмову рак і каже: — Візьміть і мене. — Ну так що ж, хочеш, одправляйсь і ти з нами, гуртом веселіше буде; діждемо осені, я вам тоді скажу, коли летіти. Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і літати у повітрі. Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже: — Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся на завтра, після обіду рушимо в дорогу. Щука оповістила рака. Рак подумав і каже: — А як же ми, сестро, будем на сухопутті жить без їжі? Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб нам вистачило до теплого краю. — А як ми візьмем? — спитала щука. — Та давай ми нагрузим харчами візок, впряжемося в нього і подамось. Запросимо і лебедя за компанію, то він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі. Рак і щука добули воза, насукали з трави посторонок і чекають лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже: — Ну, ви тут готові, а то я вже лечу! — Готові, готові, тільки ти, будь ласкавий, поможи нам віз везти, давай ми всі троє впряжемось і подамося. — Добре, чіпляйте посторонку мені за ногу. Рак прив’язав лебедя за ногу. Свою посторонку взяв у клешні, а щука за третю учепилась зубами. — Ну, разом! Рушай! Рак шарпнув назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась у воду, на глиб, а лебідь, замахавши крилами, рвонувсь угору; обірвались усі посторонки, не дали возові ходу. Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знав і судити їх ніхто не став. Тільки жаби добре насміялись і немало дивувались, чого рак і щука не за своє діло брались.