Аудіоказки українською мовою слухати онлайн. Язиката Хвеська Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки...» І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати. От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — нічого не помага! От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І дума він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?» Думав, думав бідолаха та й надумав: «Треба,— каже,— одучити її од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали». Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро — в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу. Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй: — Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо! А Хвеська каже: — Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба? — Авжеж, буває,— каже Петро,— здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш! Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже: — А що, Хвесько? Не казав я тобі? — Оце диво! — говорить вона.— І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила. — Ну, добре,— каже Петро,— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу! — Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська.— Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились? — Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він. Пішли... Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська кричить: — Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? Бублики на груші! — Та бачу,— каже чоловік,— то що? — Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші? — Звісно, не ростуть,— каже він.— А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, оце й зосталися бублики. — Нум же, чоловіче, струшувати! Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді вершу, аж у ній заєць. — Ох ти ж моя ненько! — аж скрикнула Хвеська.— Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила. — То що, що не бачила? — каже Петро.— Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно. Ото позабирали та й пішли. Приходить додому, жінка й почала: — І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші! — Це ще нічого,— каже Петро.— От що диво, я сьогодні й гроші знайшов. — Йо!? — Їй-бо знайшов! — А де ж вони, чоловіче? — Та ось! — Витяга ті гроші. — Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті! — Будемо,— каже чоловік,— та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме. — От! — казже жінка.— А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу! — Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять. Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська: — Добре,— каже,— нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі. — Чоловіче, що таке? — Хвеська питається.— От там! — каже. — То що-бо там таке? Я піду подивлюся! — От не дивись та не слухай поганого,— каже Петро. А Хвеська: — Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи! — Та то,— каже чоловік,— наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б'ють, щоб більше не крав! Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй. — Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця. — От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік.— Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з'їсть. Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі: — От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити. А кума Меланка й собі: — Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!.. А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє: — Ну, та, може, бог дасть, скоро не будемо вбогі... — Як-то так? — питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила. — Ох, кумасю, не знаю, як і казать... — Та кажіть-бо, кажіть,— умовляла кума Меланка. — Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати! — Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка. — Ну, куманю,— каже Хвеська,— це вже я вам тільки та глядіть же — нікому, нікому! Та й давай пошепки про ті гроші. Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи: — Ох, кумочко, чи ви чули?.. А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха — вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли. А тут саме на той день Петро та й посварився за щось на Хвеську і добре-таки нагримав. Вона тоді: — Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!.. І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все. Ото день чи два поминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на його зараз мокрим рядном: — Кажи, такий-сякий, знайшов гроші? — Ні,— каже Петро,— не знаходив. — Як не знаходив? Адже твоя жінка каже! — А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете! — А так чи не так! — каже економ.— Покликать сюди жінку! Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ: — Знайшов твій чоловік гроші? — Знайшов,— каже,— паночку, знайшов! — А що,— питається тоді економ у Петра,— бачиш? — Та що,— каже той,— вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було? — А коли се було? — питається економ. — Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали. — Що ще далі скажеш? — питається Петро. — Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався. — Ото слухайте, пане,— каже Петро,— чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було. — Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили... — А чого мене водили по селу? — питається економ. — Коли ж... вибачайте, пане... Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали... Як скрикне ж економ: — Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала! Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму. Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив. От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач: — Так ти,— каже,— мене підвів! — Хвесько, жінко моя люба,— каже Петро, не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося. Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.