Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

За давніх часів був звичай увечері замикати міські ворота. Одного вечора ще тільки смеркалося, а вхід до міста був уже на замку. Хто з селян опинився всередині, той не міг вийти за межі міста, а хто зостався то той бік воріт, не міг потрапити всередину.

Коли ворота взяли на засув, підійшла якась жінка, Вона постукала й гукнула:

— Відчиніть-но!

Але воротар відповів:

— І не жди, не відчиню!

Тоді вона відійшла й сіла неподалік. За якусь хвильку прийшла ще одна жінка. Постукавши в ворота, попросила:

— Відчини мені!

Але воротар знову відповів:

— І тобі не відчиню!

І ця відійшла, сівши біля першої.

Невдовзі прибилася й третя жінка і також постукала, але марно. Потім з'явилася й четверта жінка, а далі — п'ята, шоста, сьома. І всі змушені були ночувати під міськими ворітьми.

Всі семеро повмощувалися зручно та знічев'я стали розпитувати одна одну:

— Ти чому прийшла до міста проти ночі?

— А ти чому?— перепитувала інша.

І відповідь була у кожної одна:

— Мене прогнав чоловік!

Насправді всі вони були не тільки вигнані, а й розлучені.

Зрештою домовилися, що кожна повинна розповісти свою пригоду.

— Чоловік мій,— почала перша жінка,— торгує тканинами. Сьогодні вранці прислав він додому одяг із позолоченої матерії. Мені видалося, ніби по тканині повзають якісь слимаки чи мокриці. Взяла я та й випрала ту одежу. І повісила, щоб висохла. А воду вилила на дорогу. Ввечері повернувся чоловік і, побачивши золотинки на землі, промимрив сам до себе: «Чи не моя жінка це зробила?» А як уздрів випрану одежу, розвішану на мотузках, зчинив галас: «Жінко, що ти натворила?» Я здивовано відповіла йому: «Мовчи, чоловіче, та лишень вислухай! Адже ту одежу геть обсіли якісь слимаки — то я мусила випрати її. Глянь-но, яка красива стала!» Та чоловік тільки вимовив: «О Аллах, обездом її! Ти, жінко, розорила мене!» Взяв палицю, побив мене й відіслав до батька. Розсудіть лишень, хто з нас правий: я чи він?

Найближча сусідка впевнено сказала:

— Звичайно, ти. Нехай Аллах не помилує родичів його!

Тоді підвелася друга жінка й каже:

— Мій чоловік — торгівець мускатами. Щодень я просила його, щоб купив мені хни, бо дуже хотіла пофарбуватися. І щодень він відповідав мені: «Почекай-но, жінко! Завтра привезуть хорошої хни, і ти зможеш фарбуватися нею досхочу, аж поки набридне». І він справді одержав хну й прислав величезний мішок додому. Хотів, мабуть, таємно від мене брати з мішка та продавати потроху. Запримітивши мішок із хною, я здивувалася: «Що ж з ним, таким великим, робити?» Та й надумала пофарбувати не тільки руки-ноги, а й усе тіло. Притягла мішок і висипала всю хну у ванну. Потім залізла у воду й почала фарбуватися. А тут і чоловік у хату. Стукає у двері: «Відчини-но, жінко!» А я відповідаю: «Я фарбуюся хною». Та він наполягав: «Ану, відчини!» А я все так само: «Я фарбуюся хною!» Тоді чоловік виламав двері й побачив мене у ванні з розведеною хною. І вражено запитав: «Що з тобою, жінко?» Я відповіла: «Ти ж прислав так багато хни — я не знала, що з нею робити. Тоді надумала, щоб не пропало добро, вифарбувати собі все тіло». Тут він невимовно розлютився: «Нехай Аллах обездомить тебе! Ти розорила мене! Я привіз хну додому, щоб потім продавати її!» Взяв палицю та й ну періщити мене по чому бачив. А тоді дав мені розлучення й відіслав до батька-матері. Скажи-но, сусідко, хто з нас винен, я чи він?

Сусідка впевнено сказала:

— Він винен! Нехай Аллах не змилується над його ріднею!

Підвелася третя й розповіла свою пригоду:

— Мій чоловік — бакалійник. Якось прислав мені мішок сочевиці, звелівши промити її. Взяла я той мішок сочевиці і, щоб довго не морочитися, сказала собі: «О ні, жінко, висип ти оцю сочевицю в колодязь! І щоразу, як тільки буде треба зварити сочевиці, будеш діставати її з колодязя. Це буде значно простіше». А ввечері, прийшовши додому, чоловік спитав: «Ну, жінко, ти промила сочевицю, яку я прислав тобі?» Я відповіла: «О чоловіче! Я вирішила, щоб не тягати води та не мучитись, висипати всю сочевицю в колодязь. А щоразу, як тільки потрібно буде, витягатимемо звідти».— «Нехай Аллах обездомить тебе!—розлютився чоловік.— Ти розорила мене!» Взявши палицю, побив мене і звелів забиратися геть до батька. То що, сусідко, хто з нас винен?

— Він винен!— відповіла сусідка.— Нехай же Аллах не помилує його рідні!

Підвелася четверта й мовила таке:

— Мій муж — купець. Якось звернувся до мене: «Жінко, сьогодні я запрошую на бенкет гостей. Звари щось смачне »,— «Добре»,— погодилася я. Невдовзі він мені прислав кабачків, квасолі та гарбузів, щоб я все це зварила. «Не викладати ж мені цілий ряд каструль,— подумала я,— коли є великий казан. Візьму та й покладу в нього все, що прислав чоловік, шарами». Як задумала, так і зробила. Спершу поклали кабачки, потім гарбуз, на нього насипала квасолі та всього іншого. А тоді глянула у вікно на вулицю, а там парують кізяки — якраз череда пройшла. Нащо ж витрачати дрова, вугілля? Вирішила поставити казан на кізяк і нехай собі вариться потихеньку. Так і зробила. Поглядаючи на страву, примовляла собі: «Ще трошки — і звариться!» Ввечері повернувся чоловік і звелів подавати на стіл. Я відповіла: «Почекай трохи, я розпалю вогонь».— «Як?— здивувався чоловік.— Ти готуєш таку кількість страв, а вогню ще й досі нема?» Я відповіла йому: «Йди-но сюди, чоловіче, й побачиш, що я придумала». Привела його до казана й кажу: «Побачивши, як парують кізяки, я вирішила, щоб не марнувати дров та вугілля, поставити казан тут, нехай вариться потихеньку».— «Невже я велів тобі таке робити?»— спитав чоловік сердито. А коли зійшлися гості, частувати було нічим. Тут зметикував він набрати їжі в заїзді. Повечерявши, гості розійшлися. А чоловік узяв палицю й почав лупцювати мене, примовляючи: «Чи ж я велів тобі так робити? Забирайся геть до свого батька!» Як ти, сусідко, вважаєш, хто винен: я чи він?

Та, не вагаючись, відповіла:

— Звичайно, він! Хай скарає Аллах його рідню!

Підвелася п'ята, оповівши таке:

— Що стосується мене, то мій чоловік дуже бідний Щоразу, приносячи мені сорочку з грубого полотна, він велів: «Сховай для Рамадана!» А приносячи сочевицю, пшеничну крупу, рис, масло, теж наказував: «Сховай для Рамадана!» Кімната наповнилась речами, прибереженими для Рамадана.

Якось проходили мимо два чоловіки, один з яких звернувся до другого: «О, Рамадан!» Я не втерпіла й сказала: «О, цей Рамадан! Нехай прийде й забере від мене свої речі!» І він невдовзі прийшов. Я спитала його: «Тебе звати Рамадан?»— «Так,— відповів він.— Чого тобі забаглося?» Я відповіла: «Мій чоловік ось уже чотири місяці, як приносить для Рамадана всяку всячину. Почувши, що ти — Рамадан, я вирішила: забрав би ти усе, що тут назбиралося!» Незнайомий найняв воза, повантажив на нього всі речі й подався своєю дорогою. Я відразу ж вимила підлогу, де все те лежало, й промовила до себе: «Як гарно! Нарешті ми позбулися Рамадана! Невже мій чоловік і далі приноситиме речі й казатиме: «Сховай для Рамадана!?» Ввечері прийшов чоловік і питає мене: «Жінко, чому наш дім спорожнів?» Я відповіла: «Ти щодень приносиш мені то се, то те й говориш: «Сховай для Рамадана!» Нещодавно проходив тут чоловік, якого звати Рамадан. Я покликала його й звеліла забрати всі ті речі та харчі. Віддала йому все його добро. Бо й справді, любий чоловіче, нащо нам теж клопіт?» А чоловік узяв палицю й почав мене бити та приказувати: «Нехай Аллах обездомить тебе! Ти розорила мене! Я ж велів тобі: «Сховай для Рамадана — для літнього місяця Рамадана, а не для чоловіка Рамадана!» Насваривши мене, наказав: «Забирайся геть до свого батька!» Ну, сусідко, що ти скажеш на це? Хто винен: я чи він?

 

— Звичайно, він,— відповіла та.— Нехай Аллах не змилується над його родом!

Підвелася шоста й хизується:

— Мій чоловік великий трудівник на цьому світі. Якось він сказав мені: «О, жінко! Сьогодні ввечері зайдуть до нас люди. Як тільки я покличу тебе, ти негайно з'явися! Та тримайся поважно, будь легка собою, але з важкою головою!» Прийшли люди, Передусім слід було виконати наказ чоловіка: бути легкою собою та з важкою головою. Я роздяглася, а на голову поклала кам'яну ступку, бо важчого в домі нічого не було, і в такому вигляді зайшла до чоловіка, який сидів з людьми. Побачивши таке диво, чоловік показав на мигах, шоб я вийшла. А люди спитали чоловіка: «Це твоя служниця?» Він відповів: «Так, божевільна служниця». Коли всі розійшлися, він ледь вимовив: «Хіба я велів тобі так робити? Бути легкою — це значить бути спритною та швидкою, а мати важку голову — значить бути поважною й розсудливою». А тоді як схопить палицю та як почне мене бити! Зігнавши злість, відпустив мене,сказавши: «Забирайся геть до свого батька!» Ну, сусідко, що ти на це скажеш? Хто з нас винен: я чи він?

— Звичайно вік!—відповіла сусідка.—Хай же Аллах не змилується над його родом!

Підвелася нарешті сьома й розказує:

— Мій чоловік — ювелір. Він подарував мені багато коштовних прикрас. Але сталося так, що одного разу повз наш будинок проходив продавець моркви. Покликавши його, я спитала. «На скільки ж грошей купити в тебе товару? На п'ять — замало, на десять — замало на двадцять — замало, на один піастр — замало, на три піастри — замало». Продавець спитав мене: «А на скільки буде достатньо? Якщо хочеш, принеси сюди всі свої прикраси, я обміняю їх на моркву». Забравши мої коштовності, він залишив усю моркву та й зник, Я сіла й почала їсти, аж доки наїлася. Однак, моркви ще було дуже багато. Ввечері повернувся чоловік. Побачивши моркву, він спитав мене: «Жінко, звідки в тебе ця морква?» На це я відповіла: «Не питай, чоловіче! Я ж обміняла всі свої коштовності на цю моркву!» Чоловік розсердився: «О, нехай обездомить тебе Аллах! Ти розорила мене!» Взявши палицю, він уперіщив мене щосили й прогнав до батька. Ну, що ти на це скажеш, сусідко? Хто, по-твоєму, винен: я чи він?

— Звичайно, він! — без вагань відповіла та.— Нехай Аллах не змилосердиться над його родом!

Вранці, як тільки відчинилися міські ворота, всі сім жінок увійшли до міста й пішли до своїх батьків. А їхні чоловіки одружилися з розумними жінками та й досі живуть у щасті-радощах.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити