Лисичка-кума
Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона саме м’ясце їсть, а солоденького — то й ні.
«Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».
Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоб медку достать. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона вдере тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
«Ой божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»
Прибігла додому. Уся морда розпухла, лежить. Лежала, лежала, думала, думала, а меду таки хочеться.
«Піду, — каже, — до ведмедя. Впросюся до його жити, у його меду багато». Приходить.
«Ведмедику-братику, що я тобі казатиму?» А той тільки мурчить. А лисичка:
«Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся. Давай удвох жити, а тобі за господиню буду»,
— «Давай!» — каже ведмідь.
Ото й почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, є і йому, й лисичці. Так тій усе меду хочеться:
«Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!»
Нема що робити, приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.
«Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо».
Їли, їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той вулик на горище заховали. Ведмідь же терпить, а лисичці кортить. Думала, думала, як би його тим другим вуликом поласувати. Пішла б, так ведмідь зараз спитається, куди та чого. От вона лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається:
«Що то стука?»
— «Та то стукають, мене в куми просять».
— «Ну, то й піди, а я засну».
Пішла вона, та зараз на горище, та до другого вулика та й наїлася, скільки хотіла. Тоді вертається. Ведмідь прокинувся:
«Ну, як же твого хрещеника звуть?»
— «Та Початочком».
— «Яке чудне ім’я!..»
— «От, яке піп дав… Чого там чудне!»
— «Ну, гаразд».
Другого дня знов лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається:
«Що то стука?»
— «Та то мене в куми кличуть».
— «Ну, то й піди, а я засну».
Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так, що мало в ньому зосталося. Вертається додому. Ведмідь прокинувся та й питає:
«Ну, як же твого хрещеника звуть?»
— «Та, Серединкою».
А ведмідь:
«Оце ж таки, які в твоїх хрещеників ім’я чудні!» То лисиця:
«Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудне, коли й свята Середа єсть».
— «А може», — каже ведмідь.
Третього дня знову лежить та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь:
«Що воно все стука та й стука?»
— «Та то мене в куми кличуть».
— «Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть!» — каже ведмідь.
«Е, старий, бо мене люди люблять».
— «Ну, то йди».
Пішла, увесь мед виїла, ще й вулик перекинула та й вилизала. Тоді прибігла, лягла та й лежить. Ведмідь питає:
«Ну, як же твого хрещеника звуть?»
— «Та як же там? Перекинь та й вилижи!»
— «Оце ще, такого ім’я ще й на світі не було!»
— «Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?»
— «Ну, нехай буде й так».
От через скільки часу ведмідь і каже:
«А треба б уже й медом поласувати!»
Поліз на горище, коли ж вулик порожній.
«Лисичко-сестричко, се ти виїла!»
— «Ні, не я».
— «Ні, ти».
— «А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я виїла!»
— «А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла! Тепер же я тебе з’їм!»
Та до неї. А вона від нього та в ліс… Так і втекла.