Лисичка-кума

Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона саме м’ясце їсть, а солоденького — то й ні.

«Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоб медку достать. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона вдере тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

Прибігла додому. Уся морда розпухла, лежить. Лежала, лежала, думала, думала, а меду таки хочеться.

«Піду, — каже, — до ведмедя. Впросюся до його жити, у його меду багато». Приходить.

«Ведмедику-братику, що я тобі казатиму?» А той тільки мурчить. А лисичка:

«Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся. Давай удвох жити, а тобі за господиню буду»,

— «Давай!» — каже ведмідь.

Ото й почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, є і йому, й лисичці. Так тій усе меду хочеться:

«Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!»

Нема що робити, приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.

«Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо».

Їли, їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той вулик на горище заховали. Ведмідь же терпить, а лисичці кортить. Думала, думала, як би його тим другим вуликом поласувати. Пішла б, так ведмідь зараз спитається, куди та чого. От вона лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається:

«Що то стука?»

— «Та то стукають, мене в куми просять».

— «Ну, то й піди, а я засну».

Пішла вона, та зараз на горище, та до другого вулика та й наїлася, скільки хотіла. Тоді вертається. Ведмідь прокинувся:

«Ну, як же твого хрещеника звуть?»

— «Та Початочком».

— «Яке чудне ім’я!..»

— «От, яке піп дав… Чого там чудне!»

— «Ну, гаразд».

Другого дня знов лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається:

«Що то стука?»

— «Та то мене в куми кличуть».

— «Ну, то й піди, а я засну».

Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так, що мало в ньому зосталося. Вертається додому. Ведмідь прокинувся та й питає:

«Ну, як же твого хрещеника звуть?»

— «Та, Серединкою».

А ведмідь:

«Оце ж таки, які в твоїх хрещеників ім’я чудні!» То лисиця:

«Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудне, коли й свята Середа єсть».

— «А може», — каже ведмідь.

Третього дня знову лежить та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь:

«Що воно все стука та й стука?»

— «Та то мене в куми кличуть».

— «Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть!» — каже ведмідь.

«Е, старий, бо мене люди люблять».

— «Ну, то йди».

Пішла, увесь мед виїла, ще й вулик перекинула та й вилизала. Тоді прибігла, лягла та й лежить. Ведмідь питає:

«Ну, як же твого хрещеника звуть?»

— «Та як же там? Перекинь та й вилижи!»

— «Оце ще, такого ім’я ще й на світі не було!»

— «Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?»

— «Ну, нехай буде й так».

От через скільки часу ведмідь і каже:

«А треба б уже й медом поласувати!»

Поліз на горище, коли ж вулик порожній.

«Лисичко-сестричко, се ти виїла!»

— «Ні, не я».

— «Ні, ти».

— «А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я виїла!»

— «А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла! Тепер же я тебе з’їм!»

Та до неї. А вона від нього та в ліс… Так і втекла.